От і дійшли руки описати трохи своїх вражень і переживань після подорожі. Буде довго, тому запасіться лонг-дрінком і подушкою під дупу. Почнем.

Історія з Канарами вийшла взагалі цікавою: спочатку розмови «на понт» – ха-ха, на Канари махнем, ага. Але на початку року все якось різко почало ставати матеріальним, навесні були куплені квитки і зарезервовано житло. Кожного разу, як заходила в гості до дівчат (прим. – дівачата, вони ж – трес із квадро чікас – Марта, Тереза та Інна), принаймні одна з них дивилась відео/фото/гугл карти острова, на який ми збирались – Ланцароте. Прекрасна місцина: мальовничий океан, неймовірні гори, і, головне, не до біса туристично (принаймні, Аресіфе – столиця острова, де ми зупинились).


Якщо б я могла описати острів більш-менш відомимми образами, я б послуговувалась наступними: це сплав Дівчина повертається одна вночі додому (2014, реж. Ана Лілі Амирпур) та Зоряних воєн (привіт, Енокін!). Зоряні війни: а-ля марсова поверхня вулканічного острова ніби сама говорить тобі: «Отако зараз із-за вулкану вилетить літальний апарат ». А розношуваний шаленим вітром пісок чого вартий – Один день, як взяли напрокат велосипед, просто прифігівала – перший раз мене зносило. З головою. Чому асоціації саме з названим спершу фільмом – ви його бачили? Якщо так, то просто екстраполюйте відчуття і вуаля! – маєте містечка Ланцероте після заходу сонця. Відповідно, мелодика додається.



Музичний супровід поїздки: Kaleo – Way down we go and other songs, Madonna – La isla bonita, Bob Dylan, Patti Smith.

Тільки приїхали, і зразу почались незрозумілі пригоди. На перший повний день – і другий календарний – мої нові окулярки вирушили у подорож Океаном. Дякую вітриську, який допоміг їм у цьому. Маючи ше 2 пари окулярів – бо мої очі хоч і карі, але все одно капець чутливі – вижити змогла. Купила при нагоді нові. І тут починається анахронізм і сюрприз – у передостанній день поїздки поїхали з дівчатами на Фамару (прим. Пляж для серферських тусовок). Гуляю я по берегу і що я бачу у водорослях – ОКУЛЯРИ! ТОЧНО ТАКІ, ЯК МОЇ!! Спочатку я прифігіла і подумала: але капець, це неможливо! Насправді, це були не мої окуляри – свої купила в Хаузі, а ці Кропівські – проте, це все одно магія. От точнісінько такі ж. Всесвіт, ти мене приємно дивуєш 🙂

Наступна історія буде про те, як книжкові герої можуть вливатися у твоє буденне життя. Хоч і у модифікованій формі, але все ж. Поки подруги купались на Папагайо (прим. пляж) я повернулась у місто (прим. Плая Бланка) і вирішила об’їхати його велосипедом. Їдучи вздовж узбережжя запримітила на горизонті фортецю і попрямувала до неї. Виявилось, це реконструйована оглядово-сторожова вежа, одне з найстаріших укріплень на островах. Основне завдання – обороняти торговельні судна від піратів (не потрапила в музей піратства, то хоч тут трохи взяла свого, Аррр!). Відповідно, позаду фортеці було непогане урвище. Не була б я собою, якби не вирішила туди вилізти. І по дорозі побачила двох чоловіків, які стояливнизу під урвищем і рибалили. І, звісно, розглядали мене з трошки здвованим виразом обличчя (“Ці туристи пруться всюди, жах!”). Один з нихпомахав, я помахала у відповідь і полізла далі по урвищу. Пару разів проводила рятувальні операції своєї кепки, яка що 5 хвилин зривалась і летіла кудись. Так от, повертаючись назад, побачила, що один з цих чоловіків піднімається вверх. І йде мені назустріч. Привітались, Ola – ola. Потім почалась іспанська, на що я відповіла “сорі, но еспаньйол”. І перейшли на англійську. Яке було моє здивуванням, коли дізналась, що звати чоловіка Сантьяго. І тут вже чітко зрозуміло, що відсилка на чудовий твір “Старий і море”, тільки з віком і водоймою модифіковано. Вже не вперше література так безпардонно виривається в моє життя. За що їй і дякую. (П.С. Для справки: продоження історії з рибаком не було, бо треба було повертатись додому.)

Водії автобусів це взагалі інша цікава каста канарського суспільства. Як виявилось пізніше (з розмови зі згадуваним вище героєм Хемінгуея), громадським транспортом на Ланцароте користуються майже виключно місцеві. От і розумієте ступор населення, коли бачили нас. Чесно, склалось враження, що всі мешкан_ки нас впізнавали. А тепер назад до водіїв і маршруток та найбільшого сюрпризу: у салоні грає музика. Гучно. Але не просто музика, а чудова якісна популярна музика. Як англомовна. так і іспаномовна. Водій_ка як тільки заводить машину, вмикає радіо на весь салон, і вперед до пригод. Тепер маю пропозицію до Управління транспорту та Львівелектротрансу: давайте, складем плей-лист для громадського транспорту, а?) Я готова докластись ХД

Наступна історія із розділу “А давайте дойдемо до кінця пляжу”. І в нагоді стала Фамара. Ага. Йшли ми. І шли. І далі йшли. І вже трохи притомились (одна з нас у в’єтнамках, інша у довгій спідниці – тобто, найкращий одяг для дослідження кам’яного пляжу, ага), аж тут виникає перед нами хатка. Десь далеко у стіні. Оп-па, точно треба туди. І ми пішли, звісно. Але на цьому пригоди не закінчилась: на скалі почало промальовуватись шось на кшталт дороги мощеної. На наше здивування, йдучи вперед, ми побачили ще одну хату зверху. І вирішили спростити шлях (і приплив трохи підганяв), піднявшись вверх до неї. Шляхів легких ми не шукаємо, звісно, і викарабкавшись вверх до хатини, бачимо, що вона пусто-обжита. Пуста – бо не було нікого, дверей-вікон теж нема, дах у “душі” протікає, а обжита, бо купа свічок і пляшок кольорових, умебльована, на одній з поличок був рушник і упаковка Earl Grey. Отак швидки попрощавшись із Casa del Aqua пішли назад. Вияснили, що туди вхід заборонений – але табличка була з іншої сторони, тому так ся стало, ми не винні 🙂 А та, ще потім охоронець місцевий вирішив пройтись і подивитись, хто там лазив, але команда National Geographic Ukraine (як ми себе нарекли, якщо потребується виправдання) з покерфейсами пройшла повз.

Не менш цікаве населення острова, де легко можна зустріти офіціанта-румуна та власника прокату велостпедів з Куби. А також побувати у надзвичайно європейському кафе посеред (як на мене) чи не Латинської Америки: змішані шлюби місцевих мулатів з британками дають свої плоди. Як будете у місті, обов’язково завітайте у кафе U&I 🙂

Наприкінці також викинула свої кеди, які витримали зі мною майже 2 роки, але вирішили ще залишитись на острові.

Відбулись також особистісні зміни: почала носити персні, що для мене дуже дивно. Чекаю нових зрушень.

Підсумком поїздки стала прогулянка нічним пляжем з бляшанкою місцевого пива. Так от, відпочила. Згоріла і зАгоріла. Провела гарно час з подругами. Переосмислила купу речей, частину з них розклала вже по поличках, частина ще чекає своїх часу та нагоди.

А так, я знову закохалась. Тепер в Океан.

П.С. Так як сайт багацько фоток прогружати не хоче, тут вам посилання на альбом на фейсбуці. Енджой іт 🙂
https://www.facebook.com/diana.popfaluschi/media_set?set=a.1413985745347862.1073741835.100002093490562&type=3