Ми – діти втраченого покоління, яким мало бути собою – ми придумуємо ролі і граємо в них.
Нам завжди потрібна увага, бо без неї стає моторошно і пусто, а бути самотнім у пустоті – найбільший страх кожного із нас.
Ми стараємося бути дорослими, вдягаємо каблуки та краватки, говоримо розумно й начитано, здаємося старшими через макіяж чи надмірність накладених парфумів.
Але все ж. Ми – діти. Ще одне “втрачене покоління”.
Ні, я не говорю про тих, хто народився в 2000-х, я маю на увазі себе і своїх однолітків – дітей 90-х, дітей роздоріжжя, дітей пострадянських, дітей поступу. Ми – ті, хто думає, що 10 років тому були тіж ж 90-ті, які принесли багато новго, але залишили в пам’яті і низку спогадів.
Чому ж сталось так, що ми залишаємося, попри всі наші щирі (і не зовсім) прагнення вирости на одному місці? Чому ж ми носальгуємо за періодами історії, які не змогли пережити, забувачи про реальність? Чому ми занурюємося у спогади, часто не свої, замість того, аби жити теперішнім?..
Однозначної відповіді не буде. Натомість буде перелік заперечень, які виправдовуватимуть нас, народжених в 90-х, символізуючих 2000-ні.
Кожен із нас має мрії, розбиті об камінь існування, спогади, вкрадені із старих фільмів, сюжетні лінії, вихоплені із книг майстрів. Багато із нас воліли народитися десятиліттями раніше, аби пізнати те, за чим ностальгуємо. Є навіть ті, які прагнуть змін та працюють над собою. І змінюють.
Але – прошу – не забувайте.
І зрозумійте.
Ми залишаємося дітьми, яким хочеться грати в дорослих, доводячи свою значущість для світу.
Тому підтримайте нас оплесками.
Останні коментарі