ПОДВІЙНІСТЬ ЕКОЛОГІЧНИХ СТАНДАРТІВ АБО В ЧОМУ ПОЛЯГАЄ ПОЛІТИКА «ЗЕЛЕНОГО» ПРОТЕКЦІОНІЗМУ

16 Липня 2015 1:37, Diana:

Бути екологічним зараз в моді. Це стосується як окремих особистостей, так і держав та їхніх угруповань – перехід на відновлювану енергетику, зменшення вуглецевого сліду, впровадження «зелених тарифів». І цим діяльність у сфері екології не обмежується. Проте, існує й  інша сторона монети: дедалі більше захоплюючись екологічними стандартами, ці положення потрапляють під негативний вплив, який особливо відчутний зі сторони лобістів та бізнес-груп, і проявляється він у використанні екологічних норм і стандартів у корисливих цілях. Певно, кожен не раз у своєму житті зустрічався із поняттям протекціонізму, проте чи багато знало про існування «зеленої» гілки цього явища? Думаю, ні. Саме тому дана стаття буде призначена збільшити обізнаність ширших кіл населення з поняттям «зеленого» протекціонізму як такого, основних сфер його поширення та впровадження.

Почнемо з того, що глобальна економіка здійснює надзвичайно сильний вплив на світову політику. Зважаючи на те, що економічна могутність є складовою частиною позиції держави на міжнародній арені та визначає її силу або слабкість, міжнародні економічні відносини можуть стати тим важелем, який зумовить високе рангування країни у міждержавних відносинах, або, навпаки, сприятиме зменшенню її міжнародної могутності.

Одним із елементів економічного впливу на авторитет держави є політика протекціонізму. Вона є однією з двох найвідоміших форм державного захисту національних інтересів на світовому ринку (інша форма – фрітрейдерство, або повна свобода торгівлі). Із змінним успіхом відбувалося чергування цих двох ринкових систем, починаючи з ХVІІІ ст.

Варто зауважити, що саме поняття протекціонізм (англ. рrotectionism від лат. рrotectio – прикриття, захист, заступництво) в широкому сенсі означає економічну політику держави щодо захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції шляхом використання тарифних і нетарифних інструментів торговельної політики або визначається як система заходів, спрямованих на захист інтересів національних виробників, а також на заохочення і стимулювання національного виробництва. [1;18] У вузькому сенсі під протекціонізмом слід розуміти митну політику, що здійснюється з метою обмеження або недопущення товарів іноземного походження на внутрішній ринок держави.

Розвиток протекціоністських тенденцій дозволяє виділити декілька форм протекціонізму:

– селективний – направлений проти окремих країн або окремих товарів;

– галузевий – захищає певні галузі, передусім сільське господарство, в рамках аграрного протекціонізму;

– колективний – проводиться об’єднаннями країн відносно країн, які в них не входять;

– прихований – здійснюється методами внутрішньої економічної політики.

Протекціонізм як напрямок державної політики виник у розвинених державах під час останніх фінансових криз світової економіки, та напрямлений на захист внутрішнього виробника на державному ринку товарів та послуг. Станом на сьогодні, виділяють 2 типи протекціонізму:

  1. Перший є традиційним. Для нього характерне застосування таких бар’єрів, як антидемпінгові заходи і компенсаційні мита проти нібито субсидованих галузей в інших країнах.
  2. Другий є новим. Він включає введення нового екологічного регулювання у галузях природної сировини і виробництва. Контроль імпорту з багатьох країн, що розвиваються, і країн із слабкою економікою відбувається з метою захисту менш конкурентних вітчизняних виробників. [4]

Враховуючи сучасні тенденції руху державної політики у напрямку «екологізації» через збільшення антропогенного впливу на природу, неефективне природокористування та ресурсну взаємозалежність більшості країн світу, останній тип протекціонізму, який включає названі вище екологічні аспекти, набуває зараз дедалі більшої популяризації. Саме тому захист навколишнього середовища є не тільки нагальним питання соціокультурних відносин, але накладає свій відбиток і на міждержавні відносини, які все більше заглиблюються у питання екологічного способу ведення господарства та роблять його важливим складником своєї зовнішньої політики як такої.

Термін «екологізація», який часто використовується науковцями та публіцистами задля опису збільшення впливу природнього середовища на людину та структури, створювані нею, ще донедавна був малопоширеним і популярність здобув лише наприкінці ХХ ст. Під поняттям «екологізація міжнародних відносин» ми розуміємо процес неухильного і послідовного поширення екологічних ідей, підходів і принципів на усі види та форми міжнародних відносин з метою охорони навколишнього природного середовища і раціонального природокористування, гарантування міжнародної екологічної безпеки та переходу до якісно нової соціо-еколого-економічної моделі розвитку світової спільноти. [3;79] Така модель розвитку суспільства, проте,  потребує реструктуризації державної політики. На тлі можливого інструментарію «екологічної» політики можна виділити один із відносно нових «структурних елементів» урядових заходів у сфері екологічного виробництва  – «зелений» протекціонізм, що також виник через глобалізацію проблем забруднення навколишнього середовища. Основними тенденціями, які спричинили оформлення цієї форми протекціонізму в один з інструментів здійснення зовнішньої політики деякими розвиненими світовими державами, є:

  • Підвищення почуття нагальності глобальних екологічних проблем -кліматичних змін, біорізноманіття, води; 2003 р. є “піком добування нафти” і супроводжується зростанням загальної стурбованості з приводу сфери енергетики.
  • Збільшення навантаження на поновлювані джерела енергії (визначається по-різному) і на зростання кількості транспорту на нафтовому паливі.
  • Продовження використання промислових і сільськогосподарських хімікатів.
  • Поширення однотипних і загальнообов’язкових стандартів (органічних, лісових продуктів, риби) та обов’язок їх промислової сертифікації. [7]

Ці тенденції відобразилися і на підході до ведення зовнішньої торгівлі – почала проявлятися амбівалентність економічної політики через поєднання останньої із екологічною стандартизацією процесів виробництва, що і відбивалося на імпорті продукції. [5]

Отже, можна підсумувати, що «зелений» протекціонізм є певним синтезом кількох аспектів суспільного та міждержавного співіснування. Тобто, «зелений» протекціонізм це:

  1. Навмисне застосування тарифів, державних закупівель, субсидій або інших традиційних нетарифних заходів по захисту або підтримки «зеленої» промисловості, яка зароджується в країні (наприклад, паливний етанол). Варіант: небажання лібералізувати екологічні товарів, щоб захистити продукти з подвійного використання (наприклад, насоси).
  2. Стратегічне використання екологічної політики, щоб захистити або підтримати вітчизняну промисловість (наприклад, залишки хімічних речовин в текстильній промисловості або сільськогосподарську продукцію), зелену або не зелену.
  3. Державні екологічні політики, які ненавмисно приводять до зменшення доступу іноземних виробників на внутрішній ринок (наприклад, нові закони про пестициди). [7]
  4. Сукупність заходів на урядовому (внутрішньодержавному та міжнародному) та суспільному рівнях (громадські рухи та організації), які створюють відповідні умови та підґрунтя для здійснення неправомірних заходів еколого-економічного впливу на торговельну політику тієї чи іншої держави.

«Зелена» протекціоністська політика включає «зелені» заходи, які містяться в національних пакетах стимулювання економіки, задля отримання певної економічної вигоди. На більш конкретному рівні це означає, що вони включають в себе імпортні обмеження на основі довільно визначених критеріїв.

Ці заходи найкраще характеризувати як “тіньові” (murky). Ще більш нечіткими залишаються кампанії, проведені екологічними групами або неурядовими громадськими організаціями (НГО) задля зменшення імпорту з країн, що розвиваються. Справа в тому, що економічно слабкі держави часто шукають нових партнерів у економічно розвинених країнах, і ними, як правило, стають саме конкуруючі промисловці у країні постачання. Зважаючи на це, залучившись підтримкою громадських активістів, та чи інша компанія буде в змозі отримати необхідні їй преференції як від імпортного обмеження, так і від розширення внутрішньодержавного ринку збуту та його часткової монополізації.

Особлива небезпека сучасного протекціонізму полягає у його нетипічності. «Все частіше протекціонізм проявляється в непрямих формах, наприклад, в субсидіях, підтримці покупців вітчизняної продукції, кон’юктурних пакетах і так далі. Це ускладнює як оцінювання його масштабів, так і протидіє йому», – запевняє науковець Шпісслер.

Основним же гаслом перспективної екологічної політики повинен бути принцип «за забруднення навколишнього середовища відповідає передусім виробник» – така система врегулювання є першою умовою раціонального функціонування екологічної та торговельної політики країни. Разом з тим, високі витрати на використання екологічно чистої сировини та підтримання відповідних стандартам умов виробництва впливають на конкурентність позицій окремих продуцентів та країн. Багато дослідників вважають, посилаючись на такі тенденції, що найефективнішим способом врегулювання цього питання буде координування екологічної та зовнішньоторговельної політики на макроекономічному рівні з урахуванням міжнародних договорів. Такі домовленості в рамках Світової організації торгівлі (СОТ) повинні сприяти недопущенню екологічного демпінгу – обмежувати експорт із держав, які не здійснюють активну екологічну політику та економлять на витратах, напрямлених на захист навколишнього середовища. З іншої сторони, вони повинні обмежувати «екологічний імперіалізм», який зараз трактується не тільки як політика, направлена на переміщення «брудних» виробництв до менш розвинених держав, але і як політика у сфері екологічної стандартизації, що розробляється без врахування реальних можливостей держав, які розвиваються, впроваджувати ці екологічні стандарти.

В європейських державах, починаючи з 1950-х рр., коли вони зіткнулися з потоками американських, а, згодом, і японських інвестицій, використовували багато механізмів задля гарантування того, що національні інтереси не зазнаватимуть утисків. Формальні механізми включали валютний контроль і обмеження іноземних інвестицій у таких секторах, як оборонна і культурна сфери. На неформальному рівні для контролю іноземних інвестицій використовувалися механізми типу преференцій державним підприємствам, накладання заборони на «перехоплення влади» та «добровільні обмеження» транснаціональним корпораціям. [2;15-18]

«Зелена» трансформація економіки не повинна бути використана задля здійснення протекціоністських заходів. Протекціонізм, передусім в державах Великої 20-ки, є як ніколи актуальним та потребує регулювання на міжнародному рівні.

Згадуючи також і світову фінансову кризу, потрібно зазначити, що вона суттєво вплинула на збільшення впливу протекціоністських заходів на зовнішньоторговельну політику. Вплив можна трактувати по-різному:

  • Загалом, розвинені країни досі утримуються від підвищення тарифів для захисту або підтримки будь-якої галузі, у тому числі «зелених» галузей промисловості; відбулося обмеження тарифів, деякі навіть зменшувалися.
  • Криза, цілком можливо, сприяла тому, що стратегічне використання екологічної політики для захисту вітчизняних галузей стало більш прийнятним.
  • Криза підштовхнула потік державних інвестицій до інфраструктури довкілля, зокрема, у галузь відновлюваних джерел енергії, екологічно чистих автомобілів і очищення води.
  • Через згадані вище та інші фактори, інвестиції починають надаватися переважно вітчизняним виробникам, що ставить під питання, чи вважати такі заходи «консервуванням» та захистом місцевої промисловості. [7]

Тим не менш, економічна криза завжди збільшує внутрішньодержавний тиск стосовно захисту в цілому.

У розвинених країнах, до яких ми відносимо і більшість держав-членів Європейського Союзу (ЄС), враховуючи потреби захисту екології, приймаються рішення про обмеження імпорту, використовуються нетарифні бар’єри у вигляді спеціальних технічних стандартів та маркування товарів, що підтверджують їхню екологічну чистоту. Для країн, що розвиваються, все це створює перешкоди розвитку їхнього експорту. Ці держави переживають через те, що поняття «зеленої економіки» використовується для прикриття цементування глобальної непаритетності розвитку і запобігти подальшій індустріалізації. Прикладом цього і виступає «зелений» протекціонізм, який, у вигляді штрафного мита, обмежував би імпорт незелених продуктів із країн, що розвиваються. [6]

Таким чином, «зелений» протекціонізм:

  • має як позитивні, так і негативні сторони;
  • здійснюється на трьох рівнях: внутрішньодержавному (введення окремих податків та мит урядами держав), суспільному (через лобіювання окремих інтересів залученням НГО та екологічних рухів) та міжнародному (через правовий аспект діяльності міжнародних торговельних інститутів);
  • сприяє поглибленню торговельного дисбалансу між розвиненими державами та країнами «третього світу»;
  • викликає міжнародно-правові колізії;
  • зустрічає супротив як населення держави, так і численного штату експертів-екологів.

Отже, прослідкувавши прояви «зеленого» протекціонізму як такого, можна підсумувати, що така політика має більше негативних сторін, аніж позитивних, сприяє погіршенню міждержавних відносин та збільшення суперечок на міжнародному рівні. Однак багато розвинених держав продовжують вдаватися до цього виду протекціонізму, як приховуючи його, так і застосовуючи його відкрито.

Протекціоністська політика в інтересах вітчизняних постачальників створює проблеми для всіх – виробників, працівників, споживачів – не тільки в бідних, але й у промислово розвинених державах. Протекціонізм став однією з головних причин економічної стагнації в Західній Європі в 1970-х рр. і її значного відставання у темпах зростання від Сполучених Штатів в 1980-х. Проте зараз такого політика набуває все більших обертів, від чого страждають як країни «третього світу», так і розвинені держави. Державна політика у сфері охорони довкілля повинна, станом на сьогодні, покращувати стан довкілля та сприяти стабілізації кліматичної ситуації у світі. Однак, відбувається регрес. Зважаючи на важливу світову подію – Світовий кліматичний саміт у Парижі – вже світові країни повинні ще раз подумати і переосмислити свою політику, як природоохоронну, так і політико-економічну, тому що на порядку денному стоїть виживання людства, що, погодьтеся, є явно не побічним ефектом впровадження закону чи політики, а запорукою нашого життя як такого.

 

Список використаної літератури

  1. Дягтерева О.И. Организация и техника внешнеторговых операций. // МэиМО. – 2006. – №4. – С. 18-20.
  2. Сулейманов М.Д.Протекционизм или фритредерство – выбор зависит от конкретной ситуации // Российское предпринимательство. — 2012. — № 24 (222). — С. 15-18. [Цит. 06.2015]. — Доступний з:< http://www.creativeconomy.ru/articles/27114/>.
  3. Федунь О. Екологізація міжнародних відносин у контексті сталого розвитку // Вісник Львів. ун-ту. Сер. Міжн. відн. – 2012. – Вип. 30. – С. 78–86.
  4. Green Protectionism: The New Tool Against Forestry  in Developing Countries A World Growth Report JUNE 2010. – [Cited. 18.06.2015] – Available from:  <http://worldgrowth.org/site/wp-content/uploads/2012/06/WG_Green_Protectionism_Forestry_Report_6_10.pdf>
  5. James M. Roberts. Green Protectionism // The American. – August 11, 2010. – [Cited. 29.06.2015] – Available from: <http://www.aei.org/publication/green-protectionism/>.
  6. Messerli P. Green Economy – Neues Schlagwort oder Chance für nachhaltige Entwicklung  und Umwelt? – Centre for Development and Environment (CDE). – Bern, 2010. – Р. 5.
  7. Trade Implications of Policy Responses to the Crisis Green Protectionism Green Protectionism // Ronald Steenblik OECD, Trade & Agriculture Directorate – Joint World Bank –CEPR  Conference, Brussels, 26‐27 May 2009. – – [Cited. 15.06.2015] – Available from: <http://graduateinstitute.ch/files/live/sites/iheid/files/sites/ctei/share>.

protectionist umbrella

Категорії: Uncategorized. Позначки: "зелений" протекціонізм, екологія, захсист довкілля і Світовий кліматичний саміт в Парижі. Немає Коментарів до ПОДВІЙНІСТЬ ЕКОЛОГІЧНИХ СТАНДАРТІВ АБО В ЧОМУ ПОЛЯГАЄ ПОЛІТИКА «ЗЕЛЕНОГО» ПРОТЕКЦІОНІЗМУ

Нормативне забезпечення рекреаційних зон або Під кого реально пишеться законодавство

6 Липня 2015 12:22, Diana:

Питання захисту навколишнього середовище сьогодні гостре, як ніколи. Коли світ стоїть на порозі можливої екологічної катастрофи, державами здійснюються дедалі більше спроб «приборкати природну стихію». Здебільшого ці спроби виражені у вигляді законодавчих актів, які з часом доповнюються, удосконалюються, змінюються. Україна, як і більшість цивілізованих держав, теж провадить такі зміни, проте даний процес виглядає сильно затягнутим та недостатньо ефективним. Зокрема, Закон України (далі – ЗУ) Про охорону навколишнього природного середовища датується ще 1991-м роком, проте оновленню акт підлягав незначному. А дарма. Таким чином, першим пунктом для аналітики буде саме цей закон.

Наступним пунктом, думаю, варто виділити рекреаційну галузь. Чому? Задля аналізу законодавчих процесів – вигідних і невигідних природі – потрібно відвести немало часу, а згрупувати основні акти однієї галузі зробить дані більш актуальними/адекватними.

ЗУ Про охорону навколишнього природнього середовища – основний документ, що регулює природоохоронні відносини нашої країни ін- та екстернально. Найперше звертає на себе увагу занадто широке формулювання та трактування понять, через що виникає можливість у довільному їх тлумаченні. Наступними виникають сумніви щодо положень про права та обов’язки українських громадян у сфері охорони навколишнього середовища – деякі з них викликають правові колізії, часто відбувається накладання повноважень місцевих та загальнодержавних органів. Невизначеним залишається статус нерезидентів, які є часто фактором спотикання у вирішенні важливих питань, пов’язаних з екологічними проблемами. Закон також містить окремі положення про курортні та рекреаційні зони, які, як і інші визначення, сформульовані нечітко і не дають змоги чітко визначити правила та порядок користування такими зонами.

Зважаючи на відсутність належного тлумачення «курортних» понять у основному законі, пора звернутися до інших актів нормативно-правового забезпечення.

  1. Постанова Верховної Ради України Про Програму перспективного розвитку заповідної справи в Україні від 1994 р. Дана програма стала надзвичайним поступом у природоохоронній справі, тому що визначила основні межі природокористування, аби перешкодити «денатуралізації природних екологічних систем». Кроком вперед стало визначення потреби у міжнародній співпраці та створення міжнародних заповідних зон, а також включення об’єктів природно-заповідного фонду України у освітні процеси, забезпечивши цим жестом їх доступність для провадження екологічної освіти.
  1. ЗУ Про курорти від 2000 р. Звертає на себе увагу ст. 4 Види курортів, яка, через широке тлумачення понять курорту державного та місцевого значення допускає махінації зі статусом такої зони (курорти місцевого значення мають більший перелік пільг, отримуваних підприємцями та державною владою, і менше підконтрольні державі). Але загалом закон є досить розміреним, містить чітке розмежування процесів подання/створення/оформлення курортної зони як такої, її фінансування та обслуговування, залишаючи мало місця для подальших спекуляцій.
  2. Стратегія розвитку туризму і курортів від 2008 р. Документ є досить двозначним: з однієї сторони, відбувається підвищення конкурентоспроможності курортів нашої країни шляхом підвищення кваліфікації обслуговування та персоналу, покращення курортних умов, але, з іншої сторони, відбувається збільшення експансії заповідних територій, підвищення техногенного впливу та, зі збільшенням потоку туристів, відбудеться і зростання шкідливого впливу на природні ресурси та екосистеми загалом.

Цікавим є також ЗУ  Про спеціальну економічну зону туристсько-рекреаційного типу «Курортополіс Трускавець» від 2000 р, розрахований на наступні 20 років розвитку цього природно-заповідного утворення. Закон спрямований на підвищення охорони даної туристичної зони, однак створює насамеперд  умови для збільшення на курортній території підприємницької діяльності (через вилучення із-під сплати численних податків представлених там підприємств, а також звільнення від підприємств і закладів від ввізних мит). Не є визначеним порядок використання природних ресурсів на території Курортополісу та обмеження території цього утворення. Таким чином, закон не можна вважати поступом, а тільки підґрунтям для покращення життя підприємцям та сприянню руйнування екологічного балансу території.

Аби підсумувати: законодавча база природоохоронної галузі нашої країни недостатньо розвинена, а існуючі нормативно-правові акти не завжди є регуляторами відносин підприємець-держава-природа, а лише створюють місце для модифікацій природним фондом. Звісно, вплив на кліматичні зміни рекреаційних зон є незначним. Але це тимчасово, тому що зараз ці зміни, антропо- та техногенного характеру, здійснювані у заповідних зонах, поступово приводять до змін локальних екосистем, які відбиваються не регіональному та загальнодержавному стані охорони природи: зменшується кількість курортів, але розширюється перелік Червоної книги України.

1338621926_1

Категорії: Uncategorized. 2 Коментарі до Нормативне забезпечення рекреаційних зон або Під кого реально пишеться законодавство

Советская история

30 Червня 2015 13:03, Diana:

О многих исторических происшествиях остаётся только память. Память, которую нельзя замять, но можно запугать; память, которая может способствовать амнезии и Альцгеймеру, но никогда полностью не исчезнет; память, которая несёт в себе всё то, что силой пытаются скрыть друзья, соседи, национальная власть, спецслужбы. Если мы говорим о воспоминаниях, то, не важно в какой форме их воспринимать, –  они всегда будут важным доказательством прошлого, даже если оно политически не совпадает с желаниями властной идеологии.

А речь пойдёт о режимах. И геноциде. Кажется, слово довольно-таки далёкое, услышанное когда-то по радио или в фильме, прочитанное кем-то в книге или в газете. Что ж, далеко есть далеко, а пока в дом не стучится беда, меня она не касается. Но в данном случае всё не так, и понадобится довольно-таки много прозы, чтобы рассказать обо всех тех воспоминаниях, которые всплывают в памяти, когда слышишь слово «геноцид».

Далёкие 1932-33 дали нам красочное представление о том, что такое настоящая идеология, не просто граничащая с фанатизмом, а построившая на нём целый мир. Большущий Левиафан – Союз Советских Социалистических Республик, – который, после начала своего долгого пути в 1922 году, наконец-то определился с направлением «развития», начал действовать. Цель – рождение «сверхчеловека», средства – всё, что прямо не запрещено законодательством. А, учитывая, что вождь и есть тем самим законодательством (что нам знакомо ещё со времён Людовика 14), то ограничивать средства просто не имеет смысла. Так что, путь к «совершенству» открыт, остаётся только определить, кого оставить в живых, а кого принести в жертву высшей цели. Этим и занимались долгие годы Маркс и Энгельс, разрабатывая свою коммунистическую модель общества. Идеология изначально определила, кому стоит жить в новом мире, а кто обречён на небытие. В данном контексте оба учёных обозначали появление нового человека истреблением евреев и межклассовой борьбой. В теории, конечно, были неточности и ошибки – как и Манн писал о золотых наручниках и цепях в своей «Утопии» – но в целом было от чего отталкиваться. Кажется, всё готово, хоть бери и строй равное сообщество трудящихся. Но на практике всё оказалось не так просто. Владимир Ильич Ульянов, больше известный как господин Ленин, решил подстроить эту идеологию под общество, что и было его первой, но, увы, самой большой и фатальной ошибкой. Построив государство, которое не только было слишком разным, чтобы эффективно существовать сообща, но также неразвитым экономически и не готовым столкнуться с глобальным миром лоб в лоб, Ленин запустил большой репрессивный механизм, который остаётся отличительной чертой коммунизма и в наши дни.

Но, как не странно, о многом история умалчивает. Особенно, когда речь идёт об истории СССР или России. Вся пропагандистская машина Союза строилась на предположении «правильности» идеологии и коммунизма (который так и не смог), основываясь на поддержке трудящихся. А что этим людям нужно? Конечно же хорошее прошлое и правильные обещания. Поэтому, начиная с 1922 года, большинство русского населения СССР и, возможно, некоторая часть «братских народов», жили в простом неведении. Поэтому основным заданием уже независимых государств постсоциалистического пространства остаётся заполнить «белые пятна» истории.

Эту цель и преследует документальный фильм «Советская история» (The Soviet Story, 2008), снятый латвийским режиссёром Эдвинсом Шноре (Edvīns Šnore). Работа над фильмом длилась около 10 лет. Основными темами, раскрытыми режиссёром на протяжении фильма, являются Голодомор на Украине (1932—1933 г.), Катынский расстрел, сотрудничество между гестапо и НКВД СССР, массовые депортации в СССР после Второй мировой войны и медицинские эксперименты над заключёнными ГУЛАГа.

Сам фильм очень динамичный, потому что интервью экспертов чередуются с видеорядами и историческими фактами. Чтобы информация не была однобокой, Шноре предпочёл опросить самых разных респондентов, начиная с западных и российских историков, таких как Норман Дэвис, Борис Соколов, Наталья Лебедева, русского писателя Виктора Суворова, советского диссидента Владимира Буковского, заканчивая членами Европейского парламента и людьми, пострадавшими от советского террора. Документы и кадры, которые использовались режиссёром, не носят никакого пропагандистского характера и являются достоверными доказательствами проступков нескольких поколений властей СССР.

Важно также заметить, что, на ряду с описанием зверств советской власти, Шноре мастерски сравнивает два, казалось бы, протагонистские режимы, – советскую власть времён товарища Сталина и гитлеровскую Германию. На первый взгляд, казалось бы, нет ничего общего между этими двумя (хотя и авторитарными) режимами. Но если внимательнее присмотреться, то можно заметить неоспоримое сходство этих двух геополитических гигантов.

Начнём, пожалуй, из самих связей режимов: уже в межвоенный период эти две страны использовали очень похожие идеологию и пути к созданию сверхчеловека – вспомним, что Гитлер пришёл к власти полностью легально, используя национал-социалистическую риторику, а в СССР Сталин продолжал строить социализм; нацистская Германия практиковала так называемые «чистки» евреев, в то же время в 1932-33 г. Советская Союз стирал с лица Земли непокорных украинцев. Позже эта связь вышла на совсем другой уровень – непосредственного содействия двух преступных режимов. Существуют также документальные доказательства тесных отношений этих немного странных союзников: самым ярким примером является пакт Молотова-Риббентропа и секретный протокол к нему (инициатором которого выступил Сталин), договорённости между Гестапо и НКВД о выдачи «врагов режима», неофициальные переписки лидеров стран и прочие «рутинные» приказы, которые стояли жизней миллионов.

Таким образом, основная идея фильма заключается в том, что проявление нацизма в российской политике есть чем-то вполне очевидным и, если так можно выразиться, естественным. Именно поэтому правильно, что музей оккупации в Риге посвящён двум смутным периодам истории Латвии – оккупации со стороны Германии и Советского Союза.

Вполне логично, что представители «русского мира» будут оспаривать подлинность фильма, говоря об подделке фактов, но я не виню этих людей, потому что самостоятельно анализировать и думать они уже давно не в состоянии. Нужно обращаться к тем, кто готов воспринимать свое прошлое таким, каким оно было на самом деле, а не таким, каким его рисует власть. Поэтому, фильм Шноре есть не что иное, как апеллирование к здравому уму население постсоциалистического пространства с целью дать пищу для размышления, был ли «…распад Советского Союза величайшей геополитической катастрофой века».

П.С. Фильм: https://www.youtube.com/watch?v=yw357t_2XGM. soviet_story

 

 

 

 

Категорії: Uncategorized. Позначки: "сверхчеловек", идеология, Ленин, Маркс, прошлое, СССР і Энгельс. Немає Коментарів до Советская история

Діти

11 Травня 2015 2:01, Diana:

Ми – діти втраченого покоління, яким мало бути собою – ми придумуємо ролі і граємо в них.

Нам завжди потрібна увага, бо без неї стає моторошно і пусто, а бути самотнім у пустоті – найбільший страх кожного із нас.

Ми стараємося бути дорослими, вдягаємо каблуки та краватки, говоримо розумно й начитано, здаємося старшими через макіяж чи надмірність накладених парфумів.

Але все ж. Ми – діти. Ще одне “втрачене покоління”.

Ні, я не говорю про тих, хто народився в 2000-х, я маю на увазі себе і своїх однолітків – дітей 90-х, дітей роздоріжжя, дітей пострадянських, дітей поступу. Ми – ті, хто думає, що 10 років тому були тіж ж 90-ті, які принесли багато новго, але залишили в пам’яті і низку спогадів.

Чому ж сталось так, що ми залишаємося, попри всі наші щирі (і не зовсім) прагнення вирости на одному місці? Чому ж ми носальгуємо за періодами історії, які не змогли пережити, забувачи про реальність? Чому ми занурюємося у спогади, часто не свої, замість того, аби жити теперішнім?..

Однозначної відповіді не буде. Натомість буде перелік заперечень, які виправдовуватимуть нас, народжених в 90-х, символізуючих 2000-ні.

Кожен із нас має мрії, розбиті об камінь існування, спогади, вкрадені із старих фільмів, сюжетні лінії, вихоплені із книг майстрів. Багато із нас воліли народитися десятиліттями раніше, аби пізнати те, за чим ностальгуємо. Є навіть ті, які прагнуть змін та працюють над собою. І змінюють.

Але – прошу – не забувайте.

І зрозумійте.

Ми залишаємося дітьми, яким хочеться грати в дорослих, доводячи свою значущість для світу.

Тому підтримайте нас оплесками.

1323361166_5

 

Категорії: Uncategorized. Немає Коментарів до Діти

Crossroad Street

5 Травня 2015 23:44, Diana:

Мы не можем похвастаться мудростью глаз
И умелыми жестами рук,
Нам не нужно все это, чтобы друг друга понять.
Сигареты в руках, чай на столе,
Так замыкается круг.
И вдруг нам становится страшно что-то менять.

КИНО «Перемен»

 

Излом конца 80-х – начала 90-х годов был для стран Советского Союза очень сложным временем. Тогда уже стало понятно, что «перестройка» не выполнила своё предназначение, а, точнее, перевыполнила, показав обществу несколько возможностей поставить точку в конце красной эпопеи. Общественность бурлила, будто море перед большим штормом, выбрасывая на берег всё более жёсткие речёвки, рисуя всё более дерзкие плакаты и покупая в магазинах (на будущее) всё более тяжёлые биты.

Но – с другой стороны существовали и другие люди, менее активные. Если им вообще можно приписывать какую-либо деятельность, кроме самой попытки существования. О таком небольшом сообществе речь идет в фильме «Перекрёстная дорога» («Šķērsiela»), снятом в 1988 году латвийским режиссёром Иварсом Селецкисом (Ivars Seleckis). Фильм получил большое количество наград, среди которых Silver Kentaur (1988), “Lielais Kristaps” и “Rolands” на Латвийском фестивале кинематографии (1988), Гран-при Международного фестиваля документальных фильмов в Амстердаме (1988), Лучший фильм СРСР (1989) Премия Европейской киноакадемии Глазго (1990) и другие.

Что же такого примечательного в этом фильме?

Сюжетная линия построена около небольшой улочки в пригороде Риги, длиною где-то 800 м. Совсем ничего, по сравнению с другими улицами, или даже районами Риги, но для кого-то эта улочка – целый мир. Несколько главных героев – те лица, которые обычно встречаются на таких улицах, вроде и ничем не примечательны, но всё-таки необычность в них есть. Селецкис не просто так развил свою сюжетную линию около небольшого изолированного сообщества. На примере этих персонажей мы можем отчётливо увидеть не только несколько представителей общества со своими болезнями и изьянами, но сквозь призму различных образов посмотреть на латвийский народ этой эпохи целиком. За окном конец 80-х, а на пороге крах СРСР. Некоторые бунтуют под стенами государственных учреждений, некоторые уничтожают документы, некоторые бегут за границу…но есть те, кто продолжает и дальше тянуть своё бремя  – как, в общем, и большая часть общества – люди, которые живут на Перекрёстной дороге. Ирония? Да, её много, иногда даже уж слишком много, но нужно смотреть правде в глаза: общество привыкло, значит, общество не будет ничего менять внутри себя. Всё же на своих местах: местный «пролетариат», Рудевичс, который получает деньги путём изготовление надгробий (парадокс – только он может заплатить местным музыкантам за их игру на праздниках, при этом зарабатывая эти деньги на человеческом горе), Петер, который продаёт на базаре домашний хрен. Есть Толик. Он является инвалидом с рождения, потому что первые годы своей жизни провёл родителями в концлагере где-то далеко в глубине Сибири. Сейчас он зарабатывает себе на жизнь, склеивая картонные коробки и надеясь когда-то обрести здоровье. Толик никогда не чувствовал себя счастливым, всё время он вынужден выносить боль: физическую из-за болезни и ментальную, из-за того, что он не является полноценным членом общества. Этот статус ещё больше подчёркивает его незнание латышского языка. Есть и Дайга, красивая женщина, которая вынуждена сама растить своего ребёнка. У неё нет официального места жительства и дома. В конце концов она переезжает к брату.

Ещё одну интересную образную линию мы можем увидеть, наблюдая за присущностью веры внутри этого маленького сообщества: Рудевичс, глубоко верующий человек, который учится в духовной семинарии, делает деньги. И живёт хорошо – потому, что Бог дал. Дайга и мама Толика на вопрос о вере отвечают, что она есть, только другая: вера в себя. Здесь просматривается интересная директива к трансформации общества – те его члены, которые понимают, что значит бороться, оставляют себе даже веру, другие же пытаются сбросить её на что-то высшее, ибо благодарить некого. Поэтому чаще всего люди, которые оставляют за спиной различные парадигмы, взяв судьбу в свои руки, склонны и к переменам, из-за чего часто выходят из изоляции, делая шаг навстречу миру.

Интересным является также само построение фильма: закадровый голос переплетается из немногими диалогами с жителями улочки, которые, даже участвуя в фильме, остаются отрешёнными наблюдателями за внешним миром.

Ещё один образ – метеорологический зонд, который время от времени возникает на экране. Скорее всего, символ каких-то изменений. Было бы логично предположить, потому что его заданием как раз является следить за изменением погоды, предугадывать его и уведомлять о возможном развитии циклона. Но если посмотреть с другой стороны, мы можем увидеть и некую стабильность, потому что люди работают или отдыхают, празднуют или ходят в церковь, приезжают или покидают эту улочку навсегда, а зонд постоянный: как каждый день его запускали в небо, так оно и будет продолжаться, даже если рука измениться. Та же ситуация и с общественностью, которая всегда остаётся на своём месте, пока волки делят власть.

Почему же улица называется Перекрёстной? А потому, что каждый в своей жизни должен сделать выбор и свернуть по нужному ему направлении. На такой дороге стояло 14 республик после распада СРСР. Их главным заданием было выбрать направления, куда двигаться. Для Латвии это стал путь вперёд, но некоторые её жители продолжают и дальше стоять на перекрёстке.

Кто же они – жители этой улицы (страны)? Существуют ли они на самом деле, или их, как и дедушку одной из героинь – Дайги – просто удалили из советской истории раз и навсегда. Без какого-либо права на восстановление. Нет же, на самом деле они есть, они живы. Даже сейчас. Нет, это не люди, это – символы того общества, которое строили на неправильных и изогнутых ценностях, не предоставляя ни малейшего выбора его ингабитантам.

Излом. Конец 80-х годов ХХ века. Люди понимали, что не так и куда всё движется, и что движение происходит именно в правильном направлении. Но всё равно чувствуется напряжение и страх перед будущим. Да, наши сердца и глаза требуют перемен, и, наверное, это хорошо, что с нами они иногда случаются, но если подумать – хорошо подумать – не стоит ли дальше продолжать в таком темпе? Для меня жители Перекрёстной улицы очень символичны в том плане, что их общество, что строилось годами, не всегда отличается замысловатостью и стремлению к усовершенствованию, но является стабильным. Даже самые мелкие проблемы становятся достопримечательностью целой улицы, повязшей в привязанностях и традициях, которые, как и старые бабушки из соседних домов, будут жить вечно. Только немногим удаётся избежать ностальгии и печального созерцания жизни, сумев выбраться отсюда, но остальные останутся жить в этом маленьком мире, вдали от большого города и больших надежд.

Потому, что так замыкается круг.

И уже нечего больше менять.

 

P.S. Фмльм: https://www.youtube.com/watch?v=EigJ9mBiWnI maxresdefault

 

Категорії: Uncategorized. Немає Коментарів до Crossroad Street

Бо в майбутнє потрібно вірити

12 Квітня 2015 2:35, Diana:

Здається мені, ми почали забувати, що насправді означає бути вільними та розвивати(ся).

Дедалі глибше нас поглинає рутина, все менше часу залишається на розвиток, спостереження, на саме життя. Забагато “треба”, які нависають над головою, поглинають тебе цілком, не залишаючи простору, аби розправити руки, не говорячи вже про волю думки – її а пріорі ніхто не передбачає.

Знову і знову переконуюсь, що такий устрій властивий нашому суспільству не спроста: все продумано. А як інакше? Всім відома чудова істина: легко керувати масою. Бо одностайність зменшує можливість опору, тобто, володіючи однаковими бажаннями, інтересами, потребами і баченням, група легко підпадає під вплив харизматичного лідера, який, пропагандуючи речі, що не суперечать такому устрою, не тільки піднімається над плечима цих людей, але й вирішує їхню долю. Не завжди з вигодою для них, але кожного разу посилюючи свою позицію.

Тому в нашому суспільстві майже відсутній опір – замало основи для його створення. Надія тут хіба на нове покоління – мандрівників і мрійників, які мають багато концептуально нових ідеї та готові їх негайно  втілювати. Потрібно тільки підтримати цих інноваторів…чого, на жаль, майже ніколи не спостерігається. Це і є однією з основних проблем нашої держави (і не тільки нашої). Чому ж в часи, коли нагальним постає питання  реформування країни та потреба реорганізації життя, не прислухаються до майбутнього цієї ж країни – до молодих людей, які тільки і чекають можливості взяти в руки лопату реорганізації та перекопати це величезне поле суспільних змін, посадити там зерна ґрунтовних реформ та працювати над їх успішним процвітанням?..

Нове завжди відлякує, особливо, коли воно суперечить стійким суспільно-ціннісним нормам та має невизначені кінцеву мету та довгострокову перспективу. Але не спробувавши нового, не дізнаєшся, чи “правильним” було старе. Тому не варто боятися змін. Потрібно лише слідкувати за ними і час від часу впевнюватися, що вони працюють на благо загального розвитку.

 

P.S. Не варто брятися мрійників і візіонерів, бо саме в їхніх руках майбутнє. Чому? Бо вони вірять в те, про що більшість боїться навіть подумати.

pharmacy_business_visions

 

 

Категорії: Uncategorized. Немає Коментарів до Бо в майбутнє потрібно вірити

ґендер, або що спонукає відчуття нерівності у нашому суспільстві

5 Квітня 2015 16:19, Diana:

Питання ґендерної (не)рівності століттями стоїть на порядку денному кожного суспільства, проте до вирішення його країни підходять по-своєму. Радше, не країни, а їхнє населення. Саме воно формує державу як таку, показуючи напрямок розвитку цього інституту.

Так от, перебуваючи поза межами України (Німеччина, Франція, навчання в Латвії), маю сказати, що ставлення до жінок всюди різне, але за загальними рисами має щось спільне. Можливо, основою є ті напів-міфічні “європейські цінності”, вроджені кожному громадянину ЄС. Хоча, не думаю. Цінності, якими ми керуємося в нашому житті, даються нам апостеріорно, тобто, із пізнанням, досвідом,впливом. Найважливіший вплив на формування світогляду має наше виховання, особливо змалечку. На мою думку, саме перші роки нашого життя та оточнення, в якому ми робимо перші кроки і говоримо перші слова, має найбільше значення у фомуванні людського в особистості.

Одним із аспектів виховання є і ґендер – тобто, пояснення маленьким дівчаткам і хлопчикам “хто є хто”, і якщо батьки на питання, “Чому дядя досягнув такого успіху в житті?” відовідають “ВІін чоловік, так і має бути. А ти продовжую носити сукенки”, то як можна описати розвиток такої дитини? Звісно, формування особистості продовжуватиметься і у більш зрілому віці, але ця команда зберігатиметься у підсвідомості та впливатиме на вчинки.

Отже, чому питання суспільної (не)рівності стоїть так гостро? Бо воно закорінено у нашій підсвідомості, що вказує нам те чи інше бачення “правильного” життєвого поступу. Кожен має право вирішувати, як йому визначати роль жінки/чоловіка у суспільстві, але керуватися застарілими віровченнями та кліше у нашому глобалізованому світі не потрібно. “Європа” відмовилася (хоча б частково) від цього бачення і рухається вперед. Співпадіння? Не думаю.

І, підсумовуючи сказане вище, хочу висловити своє бачення цього питання.

Жінка – опора суспільства, однак на жінку-лідера в нашій країна продовжують дивитися з неприхованим скепсисом. Треба змінювати цю поведінку, тому що місце жінки не поряд з чоловіком, а на одному рівні з ним.

 

Категорії: Uncategorized. 2 Коментарі до ґендер, або що спонукає відчуття нерівності у нашому суспільстві

Далі буде

3 Грудня 2014 3:39, Diana:

Сучасне глобалізоване суспільство дедалі більше часу починає приділяти копм’ютеризованій сфері життя. Проводячи все більшу частину життя за моніторами, члени соціуму дистанціюються таким чином від зовнішніх впливів, часто забуваючи про власну шкоду, яку вони наносять зовнішньому світові. Прикрившись екраном та обмотавши себе численними технічними гаджетами, людина більше не в змозі відновити вже втрачений баланс природи, який, завдяки технологічному прогресу, регресує дедалі більше. Глобалізація, яка вправно сприяє такому розвитку, може, однак, бути правильно використана інгабітантами планети з метою відновлення втрачених природніх багатств. Однак виникає запитання: в чому ж полягає «правильність»? Кожен член соціуму, так само як і влада, вибрана ним, трактує це поняття по-своєму. Саме тому сучасні міжнародні відносини заполонили однозначні поняття багатозначного трактування. Одним із таким прикладів може бути «зелена економіка», яка, разом з «правильно» пристосованою проблемою захисту навколишнього середовища стрімко перетворюється у один з елементів зовнішньополітичного інструментарію держав світу – «зелений протекціонізм». Дедалі частіше це поняття з’являється на шпальтах газет та сторінках інтернет-порталів, проте чітке його трактування до цих пір залишається відсутнім, тому потреба у визначенні даного терміну та його теоретичного і практичного обґрунтування і становить актуальність теми курсової роботи…

А якщо бути повіністю відвертою, то жодні круті слова і перекручені тези не можуть заперечити головного – ми руйнуємо планету. Так, багато хто говорить про захист навколишнього середовища, але мало хто справді віддає частинку себе задля того, аби справді щось зрушити. А діяти треба, бо далі – тільки прірва.

Здається, не мало, але й не багато, – кілька десятків дукованих сторінок, присячених проступкам розвинених держав у економічній сфері. Але ніхто ж не починав з підніматися на Еверест з його вершини.)

Кожен діє в міру своїх можливостей. І я стараюсь робити свій внесок у sustainable world development.

So, in that case, you don’t have to be ECO to do something for the nature. Just be active, be a human, just be one of nature’s parts.

10628366_10152805599146840_3833829552191505526_n..

Категорії: Uncategorized. 3 Коментарі до Далі буде

В очікуванні змін на краще

27 Жовтня 2014 20:58, Diana:

І знову вибори. І знову надії. Марні надії.

uk2

Цього року, зважаючи на ситуацію в державі, я свято вірила в силу українського народу самостійно щось змінити, піднятися з колін і збудувати свою країну. На вчорашніх виборах я переконалася у протилежному. Хоча, кажучи по правді, інтуіція нашіптувала схожу картину…

В результаті голсування ми змінили владу. Та ну. Не вірю. Ніхто толком нічого не змінив – хіба назви партії, а ще трохи склад розпорошили, нові обличчя додали, і по всьому. А навіщо більше? Справа в тому, що велика чатина виборців – а це люди за 40! – голосують за “бренд”, а не наповнення. Пересвідчилася я в цьому завдяки мажоритарній системі. Якщо зіпсуті бюлетні могли містити написи “проти всіх” і тому подібне, то мажоритарні списки дали все чітко зрозуміти: відсутність зацікавлення виборців у тих, за кого ти прийшов голосувати, зашкалює.

Фото0722

Ще один цікавий аспект – самі виборці. Нібито багато перестраждали за останній час, але, певно, дарма. Вчимося тільки на власних помилках. Перебуваючи на дільниці помітила таку тенденцію: бабусі і дідусі, які заледве можуть самі пересуватися, “біжать” на дільницю, аби віддати свій голос, та ще й піднімають скандали, якщо їх не включено до списку виборців. Свідома громадянська позиція? Та ні, тут діє відлуння радянсьої системи і принцип кількість, а не якість. А молодь тим часом…хм…важко навіть скзати, де молодь у цей час. Просто нема. Певно, на час виборів молоді люди посто зникають з країни, а з*являються тільки тоді, коли треба оспорювати владу. Спостерігається чітка тенденція: голосувтаи я не піду, але хочу, аби мені добре жилося. От і продовжуйте так і надалі, молодь України, дозволяйте бабусям і дідусям будувати наше з вами “світле” майбутнє.

І знову, із року в рік ми сподіваємося, що світ зміниться на краще. І робимо неправильно. Потрібно діяти, а не чекати, що хтось прийде і зробить щось за тебе. Ось так і живемо.

Категорії: Uncategorized. Немає Коментарів до В очікуванні змін на краще

The world is ours

10 Жовтня 2014 13:00, Diana:

Світ, в якому ми живемо, постійно глобалізується, змінюється. Час летить повз нас, залишаючи тільки відбитки на асфальті та зморшки на обличчях. Неможливо зловити всі імпульси радіохвиль, повідомлення в теле- та радіоефірах, і навіть подув вітру, який, вважалося б, є чимось природнім. Важко. Стрімко. Невпинно.

Виникає питання: а де ж ми в цьому кругообігу? Де місце, відведене нам, людям, соціуму, громаді, кожній окремо взятій особистості. Питання, на перший погляд риторичне, насправді є просто однією зі сторін людського самопізнання. Не віриться? Тоді можу аргументувати.

Ще з початку зародження життя на планеті кожна істота шукала собі місце під сонцем. Роки спливали, світ змінювався, а разом з ним змінювалися рельєф, флора, фауна і сама людина. Зараз, коли на порозі 21 століття – період широчезних можливостей – ми продовжуємо знову вчитись добути вогонь та виготовляти перші знаряддя праці. Сумно, але правдиво. Перекреслюючи попередні здобутки та досвід, ми наново таруємо дорогу у незвідане. Але проблема не в самому процесі, ні. Проблема у його реалізації та організації – знаходячись на порозі інформаційного суспільства ми так і не навчилися бути єдиним цілим. Кожна людина є особливою, індивідуальною, нескореною, проте коли мова йде про життя планети, хтось один навряд чи має можливість охопити своїми ініціативами всю земну кулю. А громада може. І суспільство, і народ, і нація. Всі ми, разом взяті, є громадянами Землі і про це забувати не варто. Тому чому ж ми не хочемо самоідентифікуватися саме у цій ролі? Поняття “космополіт” для вихідців із постсоціалістичних країн, на жаль, огорнене негативною вуаллю, – за сприяння радянської влади масово репресували людей глобального світобачення, тому і зараз реакція на позначення когось “громадянином світу” залишається насторожливою. Та світ змінився. Ми змінились. З*явилось нове світобачення, а з ним і нові можливості проявити себе і допомогти, створити своє майбутнє власними руками. І ці можливості навіть шукати не треба – вони завжди поряд, просто потрібно пильніше придивитися: волонтерство, соціальні ініціативи, громадська діяльність. Кожен може спробувати стати частинкою чогось більшого, розуміючи, що він робить глобальну справу.

Зі світу по нитці – голому сорочка, – говорить народна мудрість. Тому давайте об*єднуватись, самореалізовуватись і творити своє майбутнє разом, тому що СВІТ НАЛЕЖИТЬ НАМ.

99f9f6c257bf20c5e46a448ad48ceabc (1)

Категорії: Uncategorized. Позначки: волонтерство і світ. Немає Коментарів до The world is ours

« Next  
  Previous »